Приватизаційний аукціон з продажу Об’єднаної гірничо-хімічної компанії (ОГХК) має відбутись 9 жовтня. ОГХК – це титановий гігант України, до складу якого входять два великі комбінати: Іршанський у Житомирській області та Вільногірський у Дніпропетровській.
Крім економічної сторони, для держави приватизаційний аукціон щодо ОГХК несе й репутаційну значущість. Це може бути другий в історії України кейс з продажу великого промислового підприємства на відкритих, чесних торгах після Криворіжсталі у 2005 році.
Напередодні аукціону LIGA.net записала велике інтерв’ю з головою правління ОГХК Єгором Перелигіним про стан підприємства, його виробничі потужності та ресурсну базу, про іноземних покупців та можливості розвитку, про резонансні події, які відбувались навколо підприємства.
В якому стані зараз перебувають комбінати ОГХК?
На сьогодні обидва комбінати стабільно працюють. Це факт. Чи вони працюють в ідеальному режимі? Ні, бо йде війна. Тому є свої нюанси з електроенергією, з нестачею оборотного капіталу – ліквідністю обігових грошей. Однак повторюся, що для такого часу в країні комбінати працюють нормально. На Вільногірському гірничо-металургійному комбінаті (ГМК) влітку ми змогли вийти на здорові показники розкривних робіт — від 800 тисяч до мільйона кубометрів на місяць. Це оптимальні параметри в контексті співвідношення розкриву до видобутку в теплі місяці року.
Сам комбінат працює на коефіцієнті розкриву десь 4,5. Тобто, якщо ми хочемо видобувати 200 тисяч кубометрів руди стабільно кожного місяця, нам треба робити розкрив за такими параметрами й надалі.
У нас зараз немає боргів за електроенергію, газ, реагенти тощо. У нас стабільно працює техніка, хоч і не в тих об’ємах, у яких би ми хотіли. До того ж у нас є підрядник, це дозволяє нам працювати з подвійною силою.
Щодо видобутку, то він здійснюється екскаваторами ЕК. Їх виробляли або НКМЗ (Новокраматорський машинобудівний завод. – Ред.) свого часу, або Уралмаш.
Якщо узагальнити, то у Вільногірську зараз все більш менш стабільно. Наша головна мета – це видобувати руду в теплі місяці року на рівні 200 тисяч кубометрів щомісяця.
А НКМЗ зараз працює?
Не маю точної інформації. Як я розумію, ні – повноцінно вони не працюють. Є якийсь парк, є певні складські потужності. На цьому вони й виживають.
Ми ж працюємо завдяки власним потужностям обслуговування. Або завдяки відкритому ринку, де ми щось купуємо з наявних складів. Ресурсів такого рівня, щоб замовляти виробництво нового обладнання або нових машин, у нас наразі немає.
Що відбувається з Іршанським гірничо-збагачувальним комбінатом (ГЗК)? Цього липня ми перезапустили розкривні та видобувні роботи на Іршанському ГЗК, щоб виконати наш американський контракт. Це було непросто. Ми готувались 2-3 місяці для цього. Треба було купити виливки, закупити соду, провести ремонтні роботи та технічне обслуговування виробничого обладнання тощо.
Зараз працюють два кар’єри. Це розкривні роботи та видобуток. Ми хіба що трохи призупинялись у ці дні через проблеми з електропостачанням після останнього обстрілу. Вирішили не витрачати час на рвану роботу, бо накопичили достатньо чорнового концентрату. Як результат, вийшла невелика пауза.
Чи вистачає вам працівників зараз?
В Іршанську нам людей вистачає наразі. Якщо йтиметься про нарощування потужностей, які були до 24 лютого 2022 року, то треба буде розширення штату. Щодо Вільногірська, там ситуація інша. Є нестача профільних працівників. Зокрема, екіпажів для функціонування розкривних комплексів, або так званих “роторних екскаваторів”.
На одному “роторі” працює 3 з 5 екіпажів, на другому їх немає зовсім. І, на жаль, країна зараз не може швидко підготувати достатню кількість людей, які були б компетентні у цьому питанні. Тут потрібна базова вища освіта, та щонайменше 2-3 роки практичного досвіду.
На жаль, саме таких операторів, які працюють з екскаваційною технікою електричного приводу не так багато. До того ж нас дуже торкнулася мобілізація. Майже кожен відповідний фахівець – потрібна людина на війні.
Також дехто звільнявся через проблеми з бронюванням. Зараз це питання вирішене. Ми забронювали 42% від усіх військовозобов’язаних працівників з 50% можливих.
Зрозумійте, що 90% нашої продукції йде на експорт. Якщо ми не виробили продукцію, то Україна фактично втрачає гроші, валюту.
Сьогодні майже весь ільменіт постачається до США та Мексики. На кінцевого споживача зі світовим іменем – Chemours.
Скільки зараз експортується продукції за кордон та в які країни?
Я говоритиму з урахуванням вересня, адже ми вже почали всі заплановані відвантаження. Маємо накопичений склад у порту Констанца в Румунії. Є ільменіт у Південному, якась частина рухається до Ізмаїлу та Чорноморська. І вже є накопичений ільменіт на комбінатах, який ми будемо реалізовувати та відвантажувати найближчим часом.
Тому за 9 місяців маємо такі показники: ільменіту ВГМК ми вже реалізували понад 50 тисяч тонн, ільменіту ІГЗК – понад 60 тисяч тонн. Сумарно ми реалізували вже 110 тисяч тонн ільменіту за вказаний період. Це значна динаміка, яку ми навіть уявити собі не могли на початку 2023 року.
Якщо взяти разом рутил та циркон, то реалізували 15 тисяч тонн з початку року. З цирконом ситуація краща, ніж торік. З рутилом інше питання. Зараз на світовому ринку багато рутилу низького вмісту ТіО2 з Африки та Китаю.
Китай скуповує з країн Африки та Азії колективний концентрат HMC – Heavy Mineral Concentrate. Вони навіть не чекають, щоб з нього зробили якийсь кінцевий продукт, переробляють вже у себе. Потім виставляють на ринок за демпінговими цінами.
Це проблема для всіх нас. Ми ніколи не зможемо конкурувати з умовними Сьєра-Ліоне або Мозамбіком, де видобуток відбувається відкритим методом та з низькою собівартістю. У нас теж відкритий спосіб видобутку, але ми маємо справу з низькою “бетою” та з досить високою собівартістю виробництва.
Одна з наших головних проблем – висока вартість електроенергії. Наразі маємо частку електроенергії на рівні 33-35% у собівартості виробництва. Це дуже великий виклик для всієї гірничодобувної та переробної промисловості. Війна призвела до стрімкого зростання вартості логістики та електроенергії. Натомість світові ринки не перебувають у динаміці зростання. Водночас конкурентне середовище значно тисне на нас.
Щодо ільменіту, у нас дуже обмежена географія, куди ми можемо його продавати. Ільменіт в Україні вважається товаром подвійного призначення, оскільки він є сировинною основою для дуже важкого та інтенсивного переробного процесу, з якого може бути вироблена титанова губка.
Якщо пройти кілька дуже інтенсивних з погляду енергоспоживання та капітальних інвестицій етапів переробки – від ільменітового концентрату до титанового шлаку, потім до тетрахлориду титану і потім до титанової губки – тоді відкривається можливість плавлення титанової губки у злитки.
Але навіть злиток – це напівфабрикат, який необхідно ще переробити на кінцеву форму та продукт. А потім вже з нього зробити якусь авіаційну деталь, медичний імплант тощо. Однак більшість ільменіту переробляється саме в пігмент ТіО2.
Якщо говорити мовою цифр, то 95% всього ільменіту у світі переробляється на пігмент. Тому нас просто не розуміють, коли ми єдині серед країн, хто визначає ільменіт як товар подвійного призначення.
Сьогодні експорт ільменіту серйозно регулюється ДСЕК (Державна служба експортного контролю. – Ред.). Наразі ми знайшли розуміння з цим органом та імплементували у себе всі необхідні процедури та регуляції щодо експорту на американський ринок та інші ринки також.
В США не так багато компаній, які б могли купувати ільменіт. Тому з Америкою проблем немає. Є повний супровід з нашого боку і від ДСЕК. Але ми не можемо працювати тільки на американському ринку. Як ви розумієте, концентрація – це ризик для нас.
Також працюємо з великою європейською компанією в Чехії. Вони єдині переробники в цій країні. Я не можу стверджувати, але їх потужність становить приблизно 65 тисяч тонн кінцевого продукту, тобто Tio2 пігменту на рік.
Для цього потрібно близько 125 -130 тисяч тонн ільменітового концентрату. І це невелика потужність. З них їм треба закупити 10 –15 тисяч тонн спеціалізованого ільменіту для виробництва медичних або косметичних барвників. Наш ільменіт не підходить для цього. Інші 115 –120 тисяч тонн вони шукають по всьому світу. І ми можемо туди зайти хіба що на 35-40 тисяч тонн на рік.
Зараз у чеських партнерів склади заповнені. Вони також проводять серію ремонтних робіт та очікують активного обігу наявної продукції. Після цього ми можемо очікувати нових замовлень та реалізації.
Чи було знайдено заміну російському ринку щодо експорту?
Так сталося, що саме американці є першими гравцями, хто купив іршанський ільменіт цього сезону. Вони почали систематично шукати, як його використати.
Є три гіганти, які працюють на американському ринку. Це INEOS, Chemours та Tronox. Всі три компанії виробляють пігмент. Chemours крім цього тримає патент на хлоридний процес перероблення ільменіту.
Нині США не виробляє металеву губку. Наскільки мені відомо, до США вона потрапляє з Японії. Тому в Америці активно триває дискусія щодо інвестицій, аби потенційно повернутись до виробництва губки та збільшити виробництво металевого титану загалом.
Крім цього, Японія працює з Саудівською Аравією над збільшенням обсягів виробництва. Як я вже казав, титанова губка потрібна, щоб виробляти передові титанові металеві сплави. З них потім можна виробляти медичні імпланти, авіаційні деталі та компоненти для таких світових гравців, як Boeing та Airbus, корпуси для ракет та навіть годинники. В Україні зараз її не виробляють.
Все, що США купує в Україні, це ільменітовий концентрат для виробництва пігментів ТіО2. Зараз у США будують новий комплекс для перероблення литих металевих заготовок. Тобто вони купуватимуть десь губку і перероблятимуть її на кінцевий продукт.
Як я вже зазначав, 95% ільменіту йде на виробництво пігменту. Лише 5% – на металеву продукцію. За даними Геологічної служби США, вся світова паспортна потужність виробництва пігменту становить близько 10 мільйонів тонн готової продукції на рік. А титанової губки – 410 тисяч тонн на рік.
Тому ми, як гірничодобувний оператор та виробник концентратів, робимо весь акцент нашої реалізації на представників саме виробництва пігменту. Зараз ми не бачимо можливостей для себе працювати на виробництво металевої продукції.
Для мене важливо, щоб наш ільменіт потрапив на азійський ринок. Наприклад, у Японію. І щоб ми поступово шукали можливості відкрити для себе Китай, найбільший титановий ринок у світі. Але щодо Китаю треба чітко слідкувати, щоб нашу продукцію переробляли саме на пігмент. Умовно кажучи – білу фарбу.
Варто ще подивитися на специфіку нашої продукції. Вільногірськ орієнтований на хлоридний процес перероблення. Це технологія, яка більш поширена в Південній Америці. Вона вважається більш ефективною та якісною, ніж сульфатний процес.
У хлоридному процесі ільменітовий концентрат переробляється на тетрахлорид титану. А потім на титанову губку. Цей проміжний продукт – тетрахлорид титану – переробляється у діоксид титану. На цю продукцію завжди є покупець.
Американці застосовують наш ільменітовий концентрат як базис для свого бленду (суміші. – Ред.).
Як зараз відбувається видобуток на Іршанському ГЗК? Чи вдається виконувати зобов’язання перед новим американським замовником?
Не буду приховувати, що той самий замовник, який купує у нас продукцію в Іршанську, купує її й у Вільногірську. Для американського замовника закинути у свій загальний річний обсяг перероблення 30-50 тисяч тонн нашого ільменіту з Іршанська неважко. Навіть попри проблеми з сіркою, яка в ньому є.
Тому контракт ми виконуємо зараз у повному обсязі. До кінця місяця 20-25 тисяч тонн ільменітового концентрату буде відвантажено на Північну Америку. Ми відвантажуємо максимум, який можемо. Думаю, 60-70 тисяч тонн на США та Мексику до кінця року ми відвантажимо гарантовано.
Є проблема з ресурсною базою ОГХК. На скільки років титану вистачить в Іршанську та Вільногірську? Та скільки його залишається зараз? Дімітрі Каландадзе в інтерв’ю LIGA.net рік тому казав що ОГХК шукає збільшення ресурсної бази. Чи є якісь успіхи?
У березні 2023 року, коли я повернувся працювати на ОГХК, головні завдання, що стояли переді мною: розібратись та провести внутрішній аудит щодо стану ресурсної бази підприємства та дати аналітичне бачення майбутнього підприємства. Я опрацював це питання на багатьох рівнях. І ось якого висновку ми дійшли. Почнемо з Іршанська. Номінальна потужність Іршанського ГЗК 180-200 тисяч тонн готової продукції на рік. Якщо ми підемо розрахунком руди, то це буде 2,5 мільйона кубометрів видобутку руди на рік.
За формою 5-ГР (форма 5‑ГР звітує про річний видобуток сировини на підприємствах. – Ред.) ми перебуваємо у діапазоні 35-40 мільйонів кубометрів запасів. Не можу називати абсолютне число, це буде некоректно з мого боку. Тому називаю діапазон.
Якщо ми поділимо наші балансові запаси на оптимальну кількість видобутку кубометрів руди на рік, то вийдемо на цифру десь 15 років. Однак поруч з Іршанськом у нас є Селищанська ділянка. Ми там проводимо повне геологічне вивчення. У самій Селищанці, за моїми оцінками, ми повинні мати однозначно понад 30 мільйонів кубометрів запасів.
Якщо підсумувати, то у Житомирській області оптимально з економічного погляду ми можемо працювати щонайменше 25-27 років на наявних запасах. Усі необхідні дозволи для цього етапу розвитку Іршанського ГЗК від Держгеонадр у нас є.
З самого початку Іршанськ будувався з орієнтацією на сульфатний процес перероблення. Тобто з фокусом на перероблення у пігмент. Це основна сировина для Чехії, Польщі, Словенії, України, Китаю – основні географічні контури раніше. Зараз ми розв’язуємо питання розширення збуту.
Якщо в майбутньому будуть можливості для системних інвестицій, то можна виробляти титановий шлак. Але тоді постане питання собівартості виробництва та конкурентоспроможності. Зокрема, щодо таких глобальних гравців як Китай. Для масштабної роботи з американським ринком нам потрібна десульфуризація.
Для того, щоб з нашим ільменітом вийти на ринок Саудівської Аравії, нам потрібно знизити фосфор, магній та SiO2 (силікати. – Ред.). Ми будемо шукати варіанти, щоб зробити чистіший продукт. Це постійний процес, який, на жаль, ускладнюється війною та відсутністю можливостей для великих довгострокових капітальних інвестицій.
А щодо Вільногірська?
Зараз ми відпрацьовуємо ділянки Північ та Південь в кінці нашого кар’єру. Номінально у нас залишається близько 20 мільйонів кубометрів запасів. Це офіційні цифри, які ми маємо відпрацювати. Ділянка Північ скоро закінчиться. Далі фокус спрямуємо на ділянку Південь, починаючи з середини 2025 року.
Паралельно у нас є так звані “Блоки 7-10”, які ми плануємо відпрацювати після того, як завершимо готувати всю необхідну проєктну документацію та розрахунки. Там значна частина запасів. Але є питання до технології відпрацювання, тому що маємо справу з більш обводненою територією, ніж ми зараз відпрацьовуємо.
Я не можу бути впевненим, що ми зможемо відпрацювати абсолютно всі запаси “Блоків 7-10”. Зараз чекаю на завершення всіх розрахунків. Можливо, частина запасів залишиться, якщо ми будемо змушені будувати “балку” для укріплення та для забезпечення захисту від води.
Якщо щороку ми будемо відпрацьовувати від 2 до 3 мільйонів кубометрів, то запасів у нас залишилось десь на 6 років.
Чи була у вас розмова з ФДМУ щодо викупу боргів Матронівського ГЗК та поступового його приєднання до ОГХК? Чи взагалі таке приєднання є можливим, бо щодо цього було багато чуток?
Чи є сенс розширювати можливості приєднання інших активів до ОГХК? Звичайно є, бо розширення ресурсної бази – це завжди плюс. Звичайно, приєднання Матронівського ГЗК до Вільногірська було б великим плюсом. Наші пласти майже споріднені.
Однак я не можу дати юридичну оцінку тому, що відбувається навколо цієї ідеї. Нам як підприємству, акції якого на 100% належать державі, дуже важко робити окремі бізнесові кроки.
Ми не можемо просто так взяти та викупити борг цього підприємства. Якщо говорити про інші аспекти, то це пошук інвестицій. Також треба розібратися з ліцензією, яка зараз у суді, провести аукціон на відкритих торгах. Я б робив апеляцію до державної влади, що стратегічно це важливо. ОГХК готова брати участь в аукціонах на цікаві нам спецдозволи. Зокрема й на цей. Робити щось без отримання ліцензії на видобуток – це некоректний шлях. Ми просто не зможемо там працювати.
Тож якщо у нас буде можливість взяти участь в аукціоні з купівлі ліцензії на видобуток на Матронівському ГЗК, то чому б ні?
В інтерв’ю виданню Mind ви казали, що не розумієте, як вивести Демуринський ГЗК у розвиток та прибуток. У чому там головна проблема?
Я міг би зробити цей ГЗК прибутковим. Але маючи при цьому лімітовані ресурси в контексті працівників та грошей, навряд чи ці результати виправдали б очікування.
Наскільки мені відомо, максимальна потужність видобутку Демуринського ГЗК десь 400-500 тис. кубометрів руди на рік. Виходити на ринок з невеликими обсягами для мене не мало сенсу, бо я не знайшов би свою нішу та постійного покупця.
Там необхідно орієнтуватися на більш тактичні та короткострокові дії. А я більше сфокусований на стратегічні та довгострокові моделі виробництва та реалізації.
А взагалі приєднання Демуринки до ОГХК щось дало б холдингу? Теоретично так, але тільки теоретично. Якщо транспортувати колективний концентрат Демуринки на Вільногірський ГМК та змішувати його під час виробничого циклу, то це могло б мати сенс.
А сама по собі Демуринка нікому не цікава?
Колишні власники підприємства – це російська компанія ВСМПО-Авісма. Демуринське родовище давало їм десь від 17 до 20 тисяч тонн ільменіту на рік. Це дуже непоганий обсяг для металевого виробництва, навіть попри високий вміст алюмінію.
Демуринський ГЗК – це був такий невеликий “острів”. Таке собі маленьке виробництво, яке могло б вважатися ідеальними для оператора потужностей металевого виробництва. 17-20 тисяч тонн ільменітового концентрату на рік з досить високим вмістом ТіО2 та з достатньо непоганою мінералогією – більш ніж достатньо для виробництва 5 тисяч тонн титанової губки.
Крім цього, мені здається, що росіяни бачили Демуринку як “острів”, з якого вони розраховували зайти на український титановий ринок. Це максимально близько територіально, найдешевша розробка відкритим способом і максимально зрозумілий їм продукт.
Можливо, після приватизації ОГХК новому приватному власнику буде легше купити Демуринський та навіть Матронівський ГЗК і створити єдиний комплекс.
Ексчленкиня правління ОГХК Максименко в інтерв’ю LIGA.net казала, що у компанії є борги перед структурами Дмитра Фірташа. Скажіть якими борги є зараз? Або чи взагалі існує цей борг?
Коли я прочитав це інтерв’ю, то був дуже здивований. У нас не було боргів перед Фірташем і немає їх зараз. Я взагалі не розумію, звідки вона взяла ці дані. У нас немає боргів перед Group DF.
Чи відчуваєте ви намагання Фірташа та його людей якось впливати на діяльність ОГХК?
Я не бачив тут жодного впливу Group DF весь час, який я тут працюю. Ані у 2021 році, ані потім.
Артур Сомов, Пітер Девіс?
Я не бачив, що вони якось були пов’язані з Фірташем. Думаю, їх взяли на роботу через великий дефіцит кадрів, який був. Не було компетентних людей, які могли б фахово керувати важким виробництвом.
Крім цього, Максименко казала про кредит від державного Укрексімбанку, який отримала ОГХК. Що зараз відбувається навколо нього? Чи вдалось його виплатити?
Кредит є. На початку літа ми його успішно реструктуризували. Можна сказати, що відбулась нормалізація стосунків з Укрексімбанком. Ми знайшли спільну мову, вчасно та швидко його виплачуємо. Цьогоріч виплатили понад 50 мільйонів гривень основного боргу. Загалом за рік заборгованість знизилась з 276 млн грн до 207 млн грн.
Але цей кредит сьогодні не є критичним для роботи підприємства. Він, звісно, впливає на наше боргове навантаження і був важливим у 2022 році. Але головне те, що сьогодні ми можемо його обслуговувати та знижувати заборгованість кожного місяця.
Нам було вкрай необхідно провести здорову реструктуризацію. Це було також важливо для того, щоб показати, що підприємство та менеджмент “рукопотисні”. І що ми сприймаємося на фінансовому ринку як компанія, з якою можна мати справу.
Коли я повернувся у березні минулого року на ОГХК, то побачив багато дивних речей. Наприклад, неефективність щодо планування закупівель електроенергії у співвідношенні до операційного та виробничого циклу підприємства.
Наприкінці вересня 2023 року, коли я де-факто став першою особою, ми одразу зробили пріоритизацію ремонтних робіт та технічного обслуговування. Тобто першими йшли статті витрат, які давали найбільший ефект за менші гроші.
По-друге, ми почали робити моделі розрахунку споживання газу, електроенергії, інших ресурсів у співвідношенні до часового проміжку роботи. Так ми рахували скільки потрібно коштів на 30 днів розкриву, видобутку та виробництва достатньої кількості продукції з позитивним фінансовим ефектом для нашого підприємства.
Ці моделі ми тестували майже щодня. Далі комунікував з кожним з наших споживачів про необхідні авансові платежі або про періодичність платежів відповідно до графіка наших відвантажень. Адже нам була потрібна рентабельність. І таким чином у нас вийшла позитивна динаміка.
Для розуміння, коли я став першою особою АТ “ОГХК”, компанія мала борг за електроенергію, який швидко зростав та накопичувався. Це понад 100 мільйонів гривень. Вже у січні цього року, лише за кілька місяців скоординованої роботи ми закрили його.
Чи потрібна підприємству жорстка оптимізація і як можна побороти радянський спадок?
ОГХК дуже потрібні оптимізація та автоматизація. По-перше, радянський спадок у вигляді різних санаторіїв, будинків культури та пансіонатів. Це так звані непрофільні для нас активи, які обтяжують підприємство фінансово.
Друге – це велика кількість робочої сили, яка іноді дублюється.
Третя проблема – це автоматизація систем ухвалення рішень та обліку.
Якщо у підприємства будуть великі капітальні інвестиції, воно потребуватиме розбудови нової системи обліку, введення інтеграції, таких систем як ERP, SAP (системи планування ресурсів підприємства та керування бізнес-процесами. – Ред.), обліку бухгалтерії тощо. Тому автоматизація процесів дуже важлива. Крім цього, ОГХК потрібні сучасні системи диспетчеризації кар’єрів.
Четверте – це вихід на нове енергоефективне обладнання та на програми оптимізації споживання електроенергії. Але енергоефективність потребує значних інвестицій.
Які зараз ключові тренди на теренах світового титанового ринку? І куди рухатися Україні?
Я думаю, що активно буде розвиватись хлоридний сегмент. Буде стабільний приріст хлоридного сегмента та проміжної продукції. Я вбачаю темп росту у 5-10% на рік найближчі кілька років.
Європа та США почали прокидатись. Вони розуміють, що більше не можуть залежати від Китаю. Зараз ЄС проводить антидемпінгове розслідування та вже були застосовані тимчасові спеціальні тарифи на імпортний діоксид титану з Китаю. Бразилія теж проводить своє розслідування. Це непогано для західного пігментного бізнесу.
Зростатиме сегмент металевого титану. А хлоридний процес більш чистий, ніж сульфатний, більш преміальний. Це спонукатиме більше виробляти на території США та Японії. Я вважаю, що Канада та Європа також активізують свої промислові ініціативи найближчим часом. Але щодо Європи я більше скептичний, якщо порівнювати з ініціативами таких країн, як США, Канада та Австралія.
Щодо сульфатного сегменту нічого суттєво змінюватись не буде, бо ринок перенасичений. Сульфатний сегмент — це, наприклад, іршанський ільменіт. Загалом, на мою думку, ми побачимо збільшення виробітку пігменту в Європі, зростання активності Близького Сходу через дешеві енергоносії.
Для України та для нашої індустрії головне – залучити системні інвестиції. Ми не можемо сподіватись, що держава сама зможе це все зробити. Нам зараз як ніколи необхідно вирішити питання виходу на ринок максимальної кількості родовищ. Для цього необхідно створити умови для приватних інвесторів та операторів, які зможуть забезпечити не тільки довгострокові фінансові ресурси, а ще й застосування сучасних технологій та методів відпрацювання родовищ. Якщо зможемо це зробити, то матимемо гарний фундамент для створення інших ланок у титановому вартісному ланцюгу.
Рух у вартісному ланцюгу – це завжди поетапний процес. Ще залишається повністю відкритим питання стабільного та економічно-доцільного постачання електроенергії. Для такої енергоінтенсивної промисловості, як наша – це просто надкритична проблематика. Це те, що вирішує, наскільки ми конкурентоспроможні.
Чи постачаєте вашу продукцію українським військовим виробництвам?
Зараз ні, бо ми такої не виробляємо. В нашій індустрії та в нашому вартісному ланцюгу продукцію для оборонних підприємств в Україні може виробляти лише ЗТМК (Запорізький титаномагнієвий комбінат. – Ред.).
Але він не працює через низку причин. По-перше – безпека. Один приліт туди може призвести до екологічної катастрофи через використання хлору. По-друге, там накопичені великі борги. А по-третє – це технологічний стан підприємства. Я не впевнений, що він витримає запуск та постійну роботу.
Питання в контексті того, що в РФ обговорюють ініціативу запровадження експортних обмежень на стратегічну сировину. Чи може Україна замінити РФ у постачанні титану та титанової продукції на Захід?
Україна та РФ грають у принципово різних сегментах. Україна сьогодні – гірничодобувний гравець. Ми добуваємо, збагачуємо рудні піски та виробляємо концентрати. РФ водночас системний гравець у глибокій переробці. А саме – у виробництві титанової губки та різних форм, заготівель, продуктів з металевого титану.
Створення власного вартісного ланцюга займе роки. Десь 7-10 років. Це коштуватиме не один мільярд доларів. Для цього нам необхідно створити здорове середовище для системного приватного капіталу. Зокрема – для зовнішніх інвестицій та для нових технологій переробки.
Я обрав би концепцію формування кластерів і почав би саме з титанової галузі. Кластери необхідно будувати на базі наявних ресурсних басейнів, створювати сприятливі умови для максимізації геологічної розвідки та максимізації видобутку корисної руди та виробництва концентратів.
Щоб стати конкурентною, Україні необхідно мати рівень щорічного консолідованого виробництва на рівні 1 млн тонн ільменітового концентрату. Тоді ми зможемо позиціювати себе як market maker.
Такі кластери мають стати основою для майбутніх індустріальних парків, мати розвинену транспортну інфраструктуру та сприятливі умови для стабільного і економічно доцільного постачання електроенергії. Це готовий фундамент для всього вартісного ланцюга.
Якщо ми хочемо замінити РФ у металевому титані, то ми повинні створювати нове виробництво титанової губки та титанових слябів. Якщо підійти до цього всього з дуже простим розрахунком – необхідно $42-50 тис. капітальних інвестицій на 1 тонну готової продукції на рік – то отримаємо цифру $420-500 млн на розбудову інтегрованого комплексу з виробництва титанової губки. Такі фінансові ресурси можуть надати тільки стратегічні інвестори.
Я розглядав би можливість створення титанового хімічного кластера на базі Іршанського басейну. Там не тільки поточні родовища ОГХК. Там ще більше десяти цікавих родовищ і рудопроявів, які можливо розробляти та інтегрувати в кластер. Навіть декількома незалежними операторами паралельно.
Цей кластер може стати основою для виробництва як титанового шлаку, так і пігменту ТіО2. Ми маємо європейський ринок поруч з нами. Діоксид титану – це сучасна, актуальна продукція з набагато цікавішим рівнем маржинальності, ніж базові концентрати.
Скільки може коштувати така фабрика? Все залежить від проєкту, від технології переробки, від сировини. Я сказав би, що такий комплекс зі щорічною потужністю у 60-70 тис. тонн готової продукції може коштувати від $350 млн до $450 млн.
Тому, якщо ми хочемо замінити РФ на цьому ринку, нам необхідно створювати власний вартісний ланцюг. Сировинна модель нам не допоможе. Чи є у нас шанс створити щось такого характеру? Так, але необхідний стратегічний підхід.
Якщо не зможемо залучати системних інвесторів та операторів, якщо не зможемо створити конкурентні умови, зокрема, забезпечити кластери стабільною електроенергією та стабільним регуляторним режимом, у нас нічого не буде. Якщо зможемо, то, маючи дуже цікаві геологічні та географічні позиції, є всі шанси стати “титановою брамою” Європи.
Джерело: Liga.net